Мокрий Беркут...

Так вже сталось, що відкриття Карпатського велосезону відбулося по тому самому маршруті що і закриття у минулому році. Але цього разу погода не дозволила нам нудьгувати і зробила поїздку  незабутньою.

А почалось усе з гарного сонячного дня у Львові, і, як завжди, "електропоїзда підвищеної комфортності" Львів-Мукачево. Щоправда, щоб народ не розслаблявся, чомусь білети продавали в один вагон, аж поки не залишиться вільного місця. Тож ми залізли у свій вагон, за нами ще купа народу, і ще 11 велосипедів, які не було куди подіти. Ми стояли у тамбурі і оглядались через вікно у дверях на сусідній вагон, де сиділо лише 3-4 особи. Хто придумав таку систему розподілення пасажирів - залишається таємницею. Але нам таки вдалося попроситися у той омріяний порожній вагон і ми класно доїхали до Славського.

Славське зустріло нас освіжаючим дощиком, тож довелося одягатися тепліше. Все небо було затягнуте хмарами, тому ми не стали чекати поки дощ припиниться - вирішили їхати!

Кілька кілометрів для розігріву і ми добралися до підніжжя хребта. Дальше - добре знайомий підйом.

Дощ поступово припинився, але про себе не дав забути аж до вечора. Довелося підніматися по болотянистій дорозі, - хто знає що це означає - той нас розуміє :)

Відрізок із найважчим підйомом подолано! Часу вдосталь, можна трошки відпочити і зняти "зайвий" одяг.

 Дальше погода нас розбалувала - вийшло сонце, хмари кудись повтікали... тільки сильний вітер   тримав нас на сторожі.

Вже піднялись на хребет. Релаксуємо.

Їдемо дальше по маршруту. Сильний вітер швидко почав наганяти нові хмари, тож ми почали сильніше тиснути на педалі, хоч розуміли, що якщо буде дощ, то ми всеодно не встигнемо до цього часу спуститися з гір. 

Маршрут постійно тримав нас у тонусі, після спусків - нас чекав підйом. І що найцікавіше, по хребті ми набрали більше висоти ніж коли піднімались на Захар Беркут зі Славського. Кілька класних швидкісних спусків радували наші душі, але погода продовжувала тиснути на нас. Почав накрапати дощ і фотосесія скінчилася. Треба було якнайскоріше спуститися з гір, бо насувалася гроза.

Дощ ставав з кожною хвилиною сильнішим, а грім і блискавка додали нашій, і без цього безвихідній ситуації, особливого смаку. Добре що до цього часу нам вдалося спуститися на 200-300 метрів. Тут ми вирішили, що якраз настав час, щоб заховатися від тих усіх природніх розборок під деревами. 

Далі нас чекала 20-ти хвилинна злива, яка, навіть під деревами, підлила нас від голови до п'яток. Температура впала до 9 градусів. Було дуже холодно і ми жаліли, що не взяли зі собою сірників. Єдине що тішило, це трошки сухого одягу в наплічнику.

На щастя дощ припинився і знову почало випогоджуватись. Ми вибралися з нашого схованки і взялись викручувати мокрий одяг, одягатися в сухий і намагалися хоч якось зігрітися. Думки тікали у термальні басейни в Косино... але попереду ще були кілометри спуску і болота.

Хоч, чесно сказати, в цьому теж було щось особливого, тож ми забувши про голод і холод насолоджувались процесом.

А дальше... дальше були кільканадцять кілометрів вкручування до Тухлі і довгоочікуваний обід в місцевій забігайлівці. 

Ну і на останок трек і трохи статистики