пʼятницю, 6 травня 2011 р.

Яремче 2011


27 квітня - 1 травня 2011 року
Зійшли сніги, прийшла весна. Настав час чергової мандрівки туди, де зелена трава і асфальту нема. Після довгих міркувань над усіма можливими варіантами маршрутів поїздки було вирішено взяти курс на Яремче.

Обдумали деталі, купили квитки на поїзд, спакували наплічники і полягали спати.


День перший: Синячка – і цим все сказано!

27 квітня, 3:30 ранку будильник підказав, що вже прийшла довгождана хвилина початку нашої мандрівки. Снідаємо і в дорогу.

Кілька спокійних кілометрів нічним Львовом і ми на головному залізничному вокзалі. Шукаємо потрібний поїзд, одягаємо чохли на велосипеди і пакуємось у 14-тий вагон.
Озеро у Івано-Франківську


7:20 висаджуємось у Франківську, купляємо квитки на «старенький трамвай» (електричка Івано-Франківськ-рахів) і маючи в запасі близько двох годин часу вирішуємо покататись по місту.

9:00 вертаємось на вокзал, готуємось до посадки на електричку. Людей було багато, тому нам довелось насолоджуватися поїздкою у тамбурі. Загалом було непогано. Зав’язалась цікава розмова із одним громадянином, який також любив велосипеди і гори.

Старенький трамвай

Проїхавши кілька зупинок ми зупинились на станції «Дачники», на якій 85% пасажирів електрички евакуювались на свої поля, вагони стали практично пустими – хоч на велосипеді катайся.

По дорозі між Надвірною і Лоєвою наш старенький трамвай поламався, і на перевал ми їхали зі швидкістю 1-3 км\год із регулярними зупинками та ремонтом. В результаті доїхали до Яремче на півтори години пізніше запланованого часу.
Іван проводить нас додому

На вокзалі зустрічаємось з Іваном, і прямуємо до нашої чотириденної резиденції у Яремче.

Підкріпившись борщиком і картопелькою, довго не думаючи збираємось в гори. Порадившись із п. Петром, який обходив місцеві гори вздовж і впоперек, вирішуємо рухатись на гору Синячка.
Тоді ми ще не знали що нас чекає…

Щоби полегшити нам орієнтування п. Петро люб’язно провів нас дорогою із Яремче до початку гір. Словом, почався суцільний uphill.


Більшу частину підйому звивистою дорогою вдалося їхати на велосипеді з короткими зупинками на відпочинок і фотографування. Вражало свіже і чисте повітря хвойних лісів. Таку насолоду словами не передати!

Захопившись процесом педалювання і красою Карпат ми трошки з’їхали з потрібної дороги. Правда роздоріжжь і перехресть було багато, і чесно кажучи важко було зрозуміти куди повертати. 

Починаємо згадувати інструктаж п. Петра, звірятися з навігатором Garmin і картами на мобільному телефоні. Вирішуємо їхати дальше. 

Ще кілька кілометрів і ми доїхали до повороту у потрібному нам напрямку. Це втішило! Але далі дорога зіпсувалась і нам довелось штовхати велосипеди. 

Потім дорога кудись пропала і ми почали пробиратись через завалені лісові стежки. А тим часом висота росла… 1100-1200 метрів над рівнем моря.

Через якийсь час виходимо на полонину Щівка, де знаходимо позначки туристичного маршруту на гору Синячка. Це знову нас втішило і ми рушили далі. 




На поляні ми пересіклись з грунтовою дорогою, але спокусившись на позначки туристичного маршруту пішли стежкою, яка завела нас до лісу. Як виявилось пізніше, стежка була не проста. Наче в якісь комп’ютерній грі, рівень складності стежки постійно збільшувався.




Спершу трава і колючки, потім завалені дерева і каміння, потім все це у поєднанні з крутими підйомами, потім де не де на додачу лежав сніг, а потім каміння перетворилися на каменюки, по яких і без велосипеда іти було б не легко. Ой не солодко тоді було… а висота вже за 1300.


По таких каміннях нам довелось пробиратись з велосипедами...
Позаду кілометри важкого шляху, яким аж ніяк не хотілося вертатися, попереду ще гірший і непізнаний шлях, кінця-краю якому не видно. Сонце помалу сідає, час підтискає і ми продовжуємо йти не знаючи що буде далі.

Висота 1384 метрів. Ми практично дістались вершини гори Синячка. Стежки по якій ми ішли вже давно нема, під ногами величезні каміння, а в руках велосипед. Настрою немає, сили теж. Хочемо їсти, а із запасів залишилась тільки вода. На думці тільки одне: швидше б це все закінчилося! Ігор лишає велосипед, і йде розвідати що далі, а головне чи є якась  дорога, по якій ми могли б спуститися!?

За кілька хвилин Ігор вернувся з хорошими новинами і захопленим виразом обличчя. Це нас з Оленкою підбадьорило :) 
Пройшовши кілька метрів за Ігором ми були на вершині Синячки і попереду нам відкрились мега-красиві панорами.

Вигляд з гори Синячка


Милуємось красою гір, фотографуємось і кілька хвилин відпочиваємо. Вивчаємо географічну обстановку і шукаємо як би то спуститися з тої гори. 


Попереду внизу було видно польову дорогу, по якій ми сподіваємось доїхати до Яремче. 

Внизу праворуч видніється грунтовка
Шлях, який потрібно було пройти

Залишалася одна проблема: злізти з вершини Синячки з велосипедами по крутому кам’янистому склону. Потрібно було опуститись на 115 метрів. І чесно кажучи я не уявляв як маю це зробити з велосипедом на плечах. Непристосоване для туризму вело-взуття додало незабутніх вражень. Словом, почувався як корова на льоду. Довелось Ігору виручати і помагати переносити велосипеди на найскладніших ділянках спуску…
Виходу немає, так чи інакше потрібно спускатися!

Ігор трудиться за всіх :)
Кілька хвилин жорсткого екстриму і ми з облегшенням стояли біля польової дороги!



Найгірше позаду а найцікавіше попереду! Далі почались 15 кілометрів незабутнього downhill через ліси і галявини. Спец ефектів додали калюжі, болото і дикі тварини що перебігали нам дорогу. Радості не було меж. Фотографій зі спуску нажаль немає – не хотілось відриватись від процесу. :) Між іншим на спуску в одному місці таки проїхали потрібний поворот, довелося кілометр вертатися.

Кінець кінцем дорога вивела нас у село Дора, де ми одноголосно вирішили зупинитися біля першого магазину. Загрузивши наплічники білками жирами і вуглеводами, з’ївши по снікерсу, покрутили педалі до Яремче.

Вечеря. Холодний душ. Моментальний сон.

Ось так виглядав наш маршрут на Синячку
______________________________________________________


День другий: 1:0 на користь Івана!

Ось так виглядав цей місток про який говорив Іван

Цього разу плануємо покорити гору Маковицю і проїхатись уздовж по гірському хребту. І хоч маршрут надзвичайно простий у плані орієнтування, ми всетаки вирішили порадитись з Іваном як нам краще підніматись на Маковицю. Іван порадив поїхати найкоротшим шляхом – ми погодились. Трудність полягала в тому, що цей шлях перетинала річка Прут. Але Іван запевнив що тут неподалік є міст, по якому можна перейти на іншу сторону.



Ну раз так – то нема питань (подумали ми собі)!  Відмивши велосипеди від учорашнього болота, прикупили трохи поживи і рушили в дорогу.

Вищезгаданий місток довго шукати не довелось. Він справді був близько! От тільки витягнути на нього нерозібраний велосипед нам не вдалось.


Кілька хвилин потративши на даремні намагання пропхати верблюда через вушко голки вирішуємо поїхати об’їзною дорогою і заїхати на Маковицю із сторони села Ямна.



Кілька кілометрів асфальту і ми у лісі, починаємо підніматися на Маковицю. Підйом був досить крутим, а дорога розбита… йдемо пішки і штовхаємо велосипеди.










За годину піднімаємось до 1000 метрів, виходимо на симпатичну галявину. Розпалюємо вогонь і жаримо ковбаску!
Релаксуємо

 Підкріпились, відпочили і дальше вже поЇХАЛИ на Маковицю. Останній підйом дався важко, був реально нереально крутим.


UpHill 
Внизу видно Яремче

Вершина г. Маковиця









Ми на вершині гори Маковиця. Роздивляємось Яремче і околиці, шукаємо будинок у якому ночували, дивимось Синячку і згадуємо як ми на неї дерлися. Фотографуємось, і рушаємо далі гірським хребтом.









Проїхавши пів кілометра попадаємо під сильний холодний вітер. Вмить замерзаємо! Зупиняємось і одягаємось у все що маємо і їдемо далі.





За дві хвилини спустились з вершини на 50-100 метрів. Холодного вітру як не було! Зупиняємось і роздягаємось. :)






По хребту дорога переважно ішла вниз, тому ми як завжди, насолоджувались спусками і не мали часу на фотографування.

Дорога виводить нас у Дору, де ми ще кілька кілометрів їдемо руслом річки Бистриця. Було цікаво і захоплююче. Навіть Оленці сподобалось!





Врешті доїхали до Пруту, де і зупинились перевести подих.




Далі – асфальт до Яремча. Готуємо вечерю, ділимось враженнями, переглядаємо фотографії, плануємо наступний день…

Вечеря. Душ. Сон.

Трек другого дня виглядав ось так:

__________________________________________________________________________________


День третій: Дівочі сльози

Це був день відпочинку! Високо в гори дертися не плануємо, беремо ціль на водоспад «Дівочі Сльози».

Все банально просто. Трохи асфальту, потім підйом по ґрунтовці, слідуємо позначкам туристичного вело маршруту і невдовзі під’їжджаємо до «водоспаду» (свідомо ставлю лапки, бо водоспадом це важко назвати! J).

Останніх 100 метрів деремось через завали...




... і доходимо до того, що офіційно називається «водоспад Дівочі Сльози». Чесно кажучи ми розчарувались побаченим. Закрадались підозри що ми щось переплутали і не туди приїхали. В принципі я і до тепер сумніваюся :).

Покрутились туди-сюди, зробили кілька фоток і поїхали назад шукати місце для пікніка. Здолавши перевал моментально спускаємось по гарному асфальтовому спуску до Яремче.

"Дівочі сльози"

Оскільки ще зранку планувалась жарена ковбаска, доїхавши до траси повертаємо праворуч і рухаємось до Ямни. Там заїжджаємо до лісу і знаходимо непогане місце для пікніку.


Зауважуємо на дереві табличку з написом: «Увага, тут дозволено смітити тільки ідіотам, або представникам сексуальних меншин!». А й справді, на початку лісу, ближче до дороги, було багато сміття і розбитих пляшок. Шкода…



Відпочиваємо, насолоджуємось природою і чистим повітрям, як завжди фотографуємось.



Стежички у лісі виглядали дуже апетитно, тому в скорому часі мене закортіло трохи покататися по них. Беру велосипед і їду на розвідку. Навколо бачу багато звивистих стежок догори і донизу, поміж деревами, з різними каміннями і.т.д… Тут в мене з’являється ідея зняти коротеньке відео. Вертаюсь до Ігора і Оленки, розказую де був, що бачив і що придумав. Їдемо знімати відео!



Було класно! Правда Ігор в останній момент не зумів розминутися з деревом… але про це, думаю, краще зможе розказати він сам у коментарях :).

Потім ми поїхали до водоспаду Пробій, найбільшого у Яремче. Хоч усі ми його вже бачили, всеодно цікаво було посидіти і поспостерігати за ним.



По дорозі до водоспаду ми з Оленкою мало не стали безпосередніми учасниками креш-тесту на трасі. Про це детальніше розкаже Оленка, вона, мабуть, запам’ятала все в деталях!


Оленка прокручує в уяві пережиту екстремальну ситуацію :)
На цьому закінчились наші пригоди того дня. Вертаємося до Яремче, відпочиваємо.

Трек:
__________________________________________________________________________________


День четвертий: погода теж вміє жартувати!

Ранок потішив нас гарною сонячною погодою. Тому пройшовши усі традиційні процедури (сніданок, очистка і змазка велосипедів) готуємось дертись на Чорногорицю.

Подивились на карту, усе виглядало простіше простого. Але насправді так не було. Ми знову повернули нетуди і знову зрозуміли це коли вже було пізно. Заїхали у ліс і дорога закінчилась. Далі була тільки стежка, яка вела невідомо куди. Повертатись не хотілося, тому вирішили пробиратись через ліс навпоперек. Було непросто, але після перших трьох днів в горах ми вже звикли до такого. Багато не возмущаємось і продовжуємо пхати велосипеди вперед.

Ховаємось від дощу


В якусь мить небо затягують хмари і навіть починає накрапати дощ. Очікуючи найгіршого ми швидко робимо примітивне накриття, де можна було б сховатись разом з велосипедами від дощу. Але цей дощ протривав кілька хвилин. Складаємо дощовий одяг до сумки і продовжуємо дертись на вершину.




Виходимо з лісу – стає веселіше. Починають промальовуватись гарні краєвиди. А на вгорі далі видно увесь спектр погоди: від блакитного сонячного неба з одного боку, до грізних чорних хмар, грому і блискавок з інших.



Тому пройшовши кілька метрів знову шукаємо місця де можна було б сховатись від дощу. Посиділи, посиділи – дощу так і не було.




Пішли дальше. Вийшли на Чорногорицю і попрямували далі по хребту. Маленький спуск, затяжний підйом і ми вже на наступній горі, назву якої не пригадую.








Далі починається іще один підйом, заходимо до лісу. Починається дощ. Знову влаштовуємось по зручніше, розпалюємо вогонь… і дощ проходить повз нас.






Ідемо лісовою стежкою, перелазимо через завалені дерева і виходимо на полониу Чорногориця. Хмари кудись втікли, небо синє, сонечко світить.



Вирішуємо посидіти під сонцем. Заодно роздивляємось карту і вивчаємо дорогу назад.

Спуск до Яремче був чудовим! Шкода що він так швидко закінчився… фотографій зі спуску, як завжди, немає :)

Ось так і завершився наш останній день відпочинку в Яремче. Час минув непомітно!



Трек останнього дня:

За всю поїздку проїхали-пройшли приблизно 110км.
Набір висоти 3300м. Спуск 3050м.
Обійшлось без проколів, поломок і серйозних падінь!




Поїздка вдалася!

8 коментарів:

  1. бачу гарно відпочили і гарні фотки получились) самому аж хочеться так проїхатись..)

    ВідповістиВидалити
  2. Від себе додам лиш одне: Такої екстремальної поїздки в мене ще не було!
    Як зїжджали згори вниз, в думках було все, але основне це "тримай руль прямо, не відпускай гальма":). Так як десь дня зо третього, бачили дівчину з забинтованою рукою, яка мабуть занадто "захопилася" красою навкруги...:/

    ВідповістиВидалити
  3. ну ви і молодці, слів немає.... Я б зрадістю прокатався так само, тільки до таких екстрімів, ще чуть далеко :-)

    ВідповістиВидалити
  4. Було все, і все було суперово!

    ВідповістиВидалити
  5. Передивилась фотки знову - захотілось ще раз катнутись подібним маршрутом :)

    ВідповістиВидалити
  6. Молодці. Було цікаво продивитись записи з вашої мандрівки! Краєвиди вражаючі ;)
    Дякую за опис та треки.

    ВідповістиВидалити