Незаплановані пригоди

Все почалося з того, що Тарасу треба було попасти на водоспад Шипіт, оглянути місцевість, бо він готувався привезти туди групу туристів. Отож маршрут планувався простий: Воловець – водоспад Шипіт – Воловець. Але це виглядало нецікаво і занадто просто. Хотілося чогось більшого і цікавішого. Модифікуємо маршрут, стартувати будемо не з Воловця, а зі станції Бескид. Так додається кілька кілометрів підйому і гарного 10-кілометрового технічного спуску до Скотарського. Звідти підйом на перевал до водоспаду. Назад по тій самій дорозі до Воловця, де о 18:46 за нами мала приїхати Мукачівка. Хоч насправді все вийшло трохи інакше, але про це потім!

Отож зранку грузимося в Мукачівку і їдемо в Карпати! Три години сидіти в електричці – трохи нудне заняття, але кінцева точка – станція Бескид наближалась  і це тішило! Приїжджаємо в Бескид, за 20 секунд оперативно покидаємо електричку і рушаємо вперед, точніше вгору!

2,5 кілометри підйому та 175 метрів набору висоти і ми стоїмо на вершині перевалу між Бескидом і Скотарським. Болота по дорозі небагато, але воно там присутнє…  

Починається чудовий 10-кілометровий спуск  до Скотарського. Повертаємо ліворуч і асфальтовою дорогою їдемо на черговий перевал. Шість кілометрів підйому і три швидкісного спуску і ми вже у Подобовці. Звертаємо праворуч коротшою дорогою до водоспаду і знову починається два кілометри апхілу.

У Пилипці якраз були збудовані дві даунхільні траси. Працюючі підйомники не дозволили відмовитися від можливості спуститися однією із трас. 30 грн. і ми з Романом сидимо на підйомнику, я радісно спостерігаю на Garmin як ми набираємо висоту сидячи на кріслі :). Навколо відкривався гарний краєвид, а під підйомником час від часу виглядала даунхільна траса.

Тарас з Ігором вирішили трасу не прикатувати і поїхали прямо до водоспаду. А ми з Романом тим часом вигрузилися з підйомника, зробили кілька фоток і поїхали даунхілити на CC і AM велосипедах… на початку гарний крутий серпантин, потім стежки через поляни, і в’їзд в ліс. Роман на V-brake зупиняється, каже що далі на таких «гальмах» не поїде. Їду дальше... ще два три метри і в мене не було ані вибору, ані дороги назад. 

Почався крутезний спуск з корінням і камінням, на якому зупинитися просто неможливо. Це був момент, коли контактні педалі додавали мені не впевненості, а екстриму… в одному місці таки вдалося зупинитися і відстібнути ноги з педалей. Наступні кілька метрів я вирішив краще пройтись пішки :). Після цього знову можна було їхати, причому далі траса була цікавіша – знову серпантини, технічні елементи з корінням  і камінням, і.т.д.

Після спуску я зробив висновок, що на AM велосипеді там можливо проїхати, але особливого задоволення таке знущання з себе і велосипеда не приносить. Кататися і смакувати трасою там треба на FR\DH апаратах.

Біля водоспаду зустрічаємося з Ігорем і Тарасом. Робимо фотографії, їмо і їдемо дальше.

Підйом на перевал зі сторони Шипоту був коротшим і легшим. Дальше знову 10 км. Асфальтового спуску до Воловця, на якому ми вкручували ще сильніше ніж коли їхали вгору. Швидкість 35-60 км\год. За 18 хвилин ми вже були у Воловці.

І тут почалося те що мало початися… До відправлення Мукачівки залишалося більше двох годин. Стояти без діла і чекати ані мені, ані Ігору не хотілося (не знаю про що тоді думали Роман з Тарасом). Ігор засмакував собі Cube, а я ще до поїздки намовляв його збільшити кілометраж маршруту… ну і гарна погода на додачу і ми вирішуємо не змушувати Мукачівку їхати за нами аж до Воловця, а виїхати їй на зустріч 22-кілометровим плавним спуском до станції Вовчий.

Наскільки я пам’ятав, на Google Earth було видно що від Воловця до Вовчого є дорога, навігатор показував те саме. Все виглядало просто і мирно – ми поїхали.

Спочатку був асфальт. Потім гравійна дорога через села. Потім почалась ґрунтовка з великими калюжами час від часу, які ми не спішачи об’їжджали наскільки це було можливо. Далі кількість і «якість» калюж росла, а об’їжджати вже було практично неможливо. Швидкість руху падала, бо щойно розганялись на сухому відрізку – доводилось гальмувати перед великими калюжами. Кінець кінцем дорога вперлася в річку. Моста нема, об’їзду тоже, а  вертатися назад нікому не хотілося. Пару хвилин покрутилися біля тої річки нехотячи мочити ноги і не маючи вибору таки полізли у воду.

Далі знову були калючі і болото і річка впоперек дороги. Тут ми вже довго не думали, взяли велосипеди на спину  і пішли навпростець. 

Дорога і калюжі різного калібру продовжувалися. Я вже почав знімати відео, як ми по тому всьому їдемо. В один момент їду за Романом, заїжджаємо в калюжу і розуміємо що більше ніж пів велосипеда знаходиться підводою. Інстинктивно приймається рішення виїхати звідти будь-якою ціною, головне не зупинитися і не впасти в ту багнюку… чудом виїхали і обмінялись враженнями… з того часу мені вже було байдуже на будь-які калюжі, їхав напролом.

Далі знову дорога вперлася в річку. Ми вже навіть не задумувались, просто підїхали до річки, взяли велосипеди і понесли через річку. Нажаль на протилежному березі продовження дороги не виявили… довелося пробиратися через хащі і по вертикальному склону дертися  до залізничного мосту. Така екзекуція зайняла в нас добрих 10 хвилин і трохи захитала нашу нервову систему. Не хотілося вже нічого окрім сидіти в електричці і їхати додому.

Кілометр довелося їхати\йти по шпалах. Потім невідомо звідки знову почалася дорога. І тут ми зрозуміли, що часу в нас зовсім небагато – а їхати ще 7-8 кілометрів і невідомо які ще сюрпризи приготувала для нас ця дорога.

Тарас вже зовсім не мав ні сили ні бажання крутити педалі. Воно і зрозуміло, це його перша поїздка в Карпати… Вирішуємо з Ігором трохи вирватися вперед, розвідати що буде далі. Тут в нас наче відкрилося друге дихання, дорога дозволяла розігнатися до 30-40 км\год, деякі калюжі знову можна було обїхати… одним словом ми ввійшли в азарт і без зупинок на одному диханні за 20 хвилин доїхали до станції Вовчий. Місця сухого і чистого на мені не було. 

Дивимося на годинник, а вже 18:16. Через 3 хвилини Мукачівка прибуває, а через 4 хвилини – від’їжджає. Тараса і Романа нема і не видно. Розуміємо, що вони точно не встигають… але машиніст вийшов ще набрати джерельної води. Це дало нам ще кілька хвилин. І ми вже стоїмо біля першого вагона і дивимося чи часом не їде Роман з Тарасом. Якщо ми не сядемо на цю Мукачівку, доведеться їхати до Сваляви і звідти якось пробувати добратися до Львова, а це та, що нам зараз найменше хотілося… 

Вертається машиніст, з нашого вигляду зрозумів що ми когось чекаємо і дуже хочемо сісти на ту електричку. По-секрету він нам сказав, що за 20 грн. Мукачівка може ще пару хвилин постояти, почекати наших друзів. Це був наш шанс! Ігор лишається біля електрички я сідаю на велосипед і їду назустріч Роману і Тарасу, вмовляти їх притиснути на педалі. За 1,5 км зустрів Романа, не зупиняючись кричу «Крути, Мукачівка нас чекає!» і їду дальше за Тарасом. Їду, їду… нема. Зустрів його за 3 км від станції. Я не знав чи вийде щось з того всього чи ні, але попросив Тараса їхати так швидко як тільки він може. Розвертаюся і на всіх парах газую на станцію сказати що Тарас вже їде. Коли я приїхав у Вовчий, Мукачівка вже затрималася на 17 хвилин. Машиністи почали нервувати, а ми з Ігором благали їх почекати ще 2 хвилини… як же нам тоді хотілося їхати тою Мукачівкою до Львова! 

І тут Тарас з’являється на горизонті. Йому ще мабуть 1 км їхати, а ноги вже просто відмовляються крутити. Я загружаю свій та Ігора велосипеди в електричку, Підїжджає Тарас, закидаємо ще один велосипед, закриваються двері і ми ЇДЕМО ДО ЛЬВОВА!!!!!! 20 хвилин Мукачівка нас зачекала! 

Разом з машиністами вирішуємо як нам віддячити Мукачівці за те, що вона нас чекала. Вони будучи більш досвідченими в тій справі сказали що мабуть 8 Хмельницьких, або 4 Мазепи, або 2 Франка Мукачівці буде достатньо. Чесно кажучи ніхто з нас не мав нічого проти. Один Франко і два Мазепи – і всі задоволені їхали до Львова!

Поки їхали інстинкт самозбереження знайшов пару яблук у вагоні, які хоч якось компенсували нам втрачені калорії. Тарас після геморойського геройського  дня приліг відпочити, а ми сиділи, зішкрябували болото, пили каву і ділилися враженнями!

Поїздка очима Ігора